Bullean писал(а):
Деиндустриализация - давно пора. Архаизации - не будет. Элитка подтягивается к своему недалёкому правителю по своему IQ, но народ становится умней своей элитки и будет кидать элитку из стороны в сторону и кинет рано или поздно. Так что не надейтесь на завоевание экономическое. Нам сейчас даже выгодно, чтобы власть перестала работать вообще. Будет что-то типа анархии и мы всё равно поборем все лечебные пилюли, которые Вы нам прописали. Но только сами, ножками. Предварительно выпилив Лу сотоварищи. Хотя можно и не выпиливать - пускай себе живёт в Дроздах. Будет Президентом Дроздов (с)
Веры недостаточно.
Для предотвращения архаизации - по молдавскому, а то и киргизскому сценарию - требуется прилагать усилия.
Что вы. Кому вы нужны - завоевывать вас экономически. Речь идет о минимизации последствий от конечного этапа "молдавизации" для РФ.
Архаизация произойдет сама собой - просто в силу того, что цивилизация - это дорого стоит - у РБ таких денег нет и не предвидится.
Вот, кстати, любопытный пример.
Исповедь укрогастарбайтера ,вернувшегося с шабашки в России.
Початок 2011 року. На ринку праці звична ситуація: більшість роботодавців встановили вікові обмеження. Людям старшого віку пропонують працювати місяць за 1000 гривень. Це 40 гривень за робочий день. Якщо вирахувати проїзд та "тормозок", то на прожиття залишаться одні сльози. Тут навіть 1500 не набагато покращує калькуляцію. От чому, усі у кого є можливість, намагаються працевлаштуватися за кордоном.
Зателефонував знайомим й, завдяки їхньому протеже, влаштувався на приватне підприємство різноробочим. Не по трудовій, ясна річ. Розцінки такі: 10 гривень за годину праці різноробочого, зведення стін та їх штукатурення – 13.
Один із мулярів-штукатурів розповів таке: "Літом працювали в розрахунку 12 гривень за годину. Нещодавно запропонували: "Низькі розцінки отож давайте ми будемо працювати від виробітку. Ви порахуєте об’єм виконаної роботи й заплатите по загальноприйнятих розцінках. І ми заробимо і фірма розбудується значно швидше…"
Шеф тільки засміявся у відповідь й ми зрозуміли: "Не подобається – звільняйтесь. Я свисну й біля воріт черга бажаючих працювати за такі гроші вистроїться". Щоправда після тієї розмови гривню добавив".
А втім, господаря можна зрозуміти: навіщо поспішати коли не знаєш яка завтра буде влада, політика та податки?
Оббиваю штукатурку й згадую епізоди роботи на овочебазі. Якось директор відрядив мене в один із колгоспів за морквою. Приїхав. Тридцятирічні колгоспниці, котрі длубались у кагаті, виглядали на усі п’ятдесят і це зрозуміло: важка праця на землі з ранку до ночі на морозі, під дощем, вітром та снігом виснажує організм. Та й дома не відпочинеш – слід дати лад в городі, попорати худобу, нагодувати птицю, прибрати хату, наварити їжі, випрати, доглянути дітей та ще й до того чоловіка сексуально задовольнити...
Привітався й запитав за життя. Почув у відповідь: "Та хіба ми живемо? Добиваємо віку…"
Від падаючої штукатурки пил стоїть стовпом, все як в тумані. Кисло посміхнувся й сказав сам собі: "Та не штукатурку я оббиваю, а добиваю віку".
В сусідньому приміщенні двоє робітників руйнували внутрішні стіни. Під час перекуру розговорились. Старший повідав таке: "Минулого року із односельчанами в Пітері на будовах працював. Настала криза й я схитрував: із двома друзями перейшов працювати до приватників. За 7 місяців заробив 11000$. І це все при тому, що двічі додому приїздив. А тих односельчан, котрі на фірмі залишилися, надурили – недоплатили 1200000 російських рублів.
Цього року в Пітері розцінки впали, роботи немає. Весною знайомий посередник пообіцяв гарні заробітки в Києві. Як взяв на дорогу тисячу гривень, так через два місяці із тисячею в кишені й повернувся... Надивився там всякого й якщо хто знову запропонує поїхати працювати в Київ, плюну в обличчя... Ех, якби була в Росії чи у іншій державі хоч якась робота, то ми б тут за такий мізер не працювали…"
Працював я за щоденну лепту - 80 гривень. Та хіба зараз це гроші? Витрачаєшся на проїзд, на "тормозок". А тут ще й іноді мінералки чи пива випити хочеться, поповнити рахунок мобільника, купити мамі цукерок, онукові іграшку й таке інше. Гроші тануть, як сніг, та мусиш терпіти – іншої роботи немає. Пізніше перевели у бригаду будівельників та попри пропозиції платити як і їм господар й далі платив як різноробочому – знав, що діватись мені нікуди. На початку лютого відправив усіх у неоплачувану відпустку. У березні відпустку продовжив отож я знову нудьгував дома без копійки в кишені. Аж тут родич запропонував поїхати на заробітки у московську область. Виходу не було отож був вимушений погодитися.
Поїздка на "шабашку"
Позичив гроші на поїздку. Замовили рейсовий мікроавтобус, розмістилися й рушили. Всю дорогу, як то у нас прийнято, пиячили. Несподівано серед ночі один із нас став голосно крити матом водіїв та присутню поряд їхню коханку. (?!) Пізніше ситуацію прояснила його сповідь: "Дивлюсь: один водій раком трахає бабу, у другого вона смокче член! Мікроавтобус летить, кермо кинуте напризволяще!" Стало зрозуміло: чоловіка гризанула "білочка".
Прибули й у прорабську буквально ввалилися. Засмородили приміщення перегаром й цим справили доволі погане враження. Та попри все нас прийняли на будову. Спершу забрали паспорти й цим перетворили у рабів. Ми отримали матраци, оселилися в кімнаті гуртожитку. Розпорядок дня такий: Підйом й сніданок о 6:00. О 7:30 вихід на "розвод". Робота розпочинається о 8:00. Обід із 13 до 14 години. Закінчення роботи о 20:00. Цікаво, що попри цей графік зарплата нараховується від виробітку. Першого дня ми після обіду вийшли із кімнати о 14:00. Нашої затримку вже передбачили представники адміністрації й влаштували засідку. Брудно вилаяли й розтлумачили: "У нас порядок такой: Обед с 13:00 до 14:00. Это значит что в 13:00 ви ещё на работе, а в 14:00 уже на работе!"
Порядки на об'єкті такі: заробіток нараховується від виробітку але режим порушувати заборонено. Чи мороз, чи хуртовина, чи немає розчину а все-одно усі мусять бути на робочому місці до 20:00.
У кімнаті холодно. Мусили спати у одязі та ще й поверх ковдр накидати куртки, спецівки.
Темп роботи на будові шалений – бригада мусить дати норму. У крана ще до нашого прибуття заклинило каретку отож він подавав вантаж по радіусу повороту стріли. Це, ясна річ, створювало незручності. З цегли збивали лід, у замерзлий розчин додавали гарячу воду. Мусили крутитися, тому що умова така: якщо не заробляєш 1000$ в місяць – звільнять.
Мороз, пронизливий вітер, мокрий сніг, завірюха. У повітрі висить пил цементу та скловати, вихлопи двигунів, запахи смоли, розчинників, звуки роботи механізмів та добірний мат працівників. Найбільше було чути кранівника. І хоча на будові працюють таджики, узбеки та українці матюки всюди українською та російською. Матюки всюди та скрізь – спіткнувся, чхнув, пукнув, цеглина відбилась не так і миттєво: й.. й… мать!
Типова сцена у бригаді українців. Один майстер кличе іншого: - Саша! Саша!
Той не чує.
- Саша, й.. т… мать! Подай молоток!
Те ж саме за столом: борщ холодний, чаю мало залишилося, ніж випав з руки – й.. й…. мать!
Колега під час сніданку до мене за звичкою: - Посунься, й.. тв… мать!
Я обурено: - Ти на мою мать не лізь!
Той виправдовуючись: - Так я ж сказав "й.. твою медь!"
Лаються навіть уві сні. Чоловік ще очі не продер а вже: - Бл.., тільки 5 година, й… й… мать!
Я зауважував нашим раз, другий, третій, що лаятись некультурно але ті дивилися на мене як на якогось дивака. Бригадир зауважив: "Матюки у нас вже у крові. Матюкнувся й розрядився, зняв стрес!"
Брудна лайка на будові є звичною. Ось на розводі генеральний директор картає підлеглу: "Ты, наверное, и подмываешся так, как полы моешь? Размазала грязь и думаешь исполнила свою работу!?"
Прибиральниця стоїть перед строєм червона, як буряк. І нічого не заперечиш – спересердя вижене назад на Україну. Де там тобі жило нададуть, нагодують та ще й 500$ заплатять?
Наприкінці березня в суботу видали зарплату за лютий. Наш поверх, у котрому проживали українці, "гудів". Недільного ранку із сусідньої кімнати було чути веселі голоси, дзенькіт склянок, сміх. Опівдні голоси стали сердитими, було чути погрози, брязкання дверима. Відчувалося: назріває гроза. В той час я вийшов у коридор й, щоб заспокоїтися, став за табірною звичкою ходити коридором туди-сюди. Тасуватись, якщо на жаргоні. Відкрилися двері сусідньої кімнати і один із жильців суворо запитав: - Чого ти тут ходиш!? (!)
Я був ошелешений таким нахабством та якось таки промовчав. Стемніло. Образно кажучи, хмари ненависті насувалися невпинно. І, як перший грім, у коридорі спалахнула бійка. Звуки ударів, матюки та знову звуки ударів. Як виявилося, то була пауза між першим та другим раундом. Скоро із кімнати що зліва від нашої почулося гнівне питання: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!?"
Під час другого раунду хиталися фанерні перетинки, столи гуляли коридором.
Та от знову пауза. З часом із кімнати зліва почувся винуватий благальний голос: "В'їби, в'їби мене!"
Ми розуміли: чоловік протверезів й, відчуваючи свою вину, просить вдарити його навзаєм й тим самим вибачити.
Третій раунд виявився затяжним. Лише опівночі рефері у формі охоронців припинили побоїще. Мертву тишу порушували приглушені голоси та звуки блювання. Тим часом я вийшов у туалет й побачив як тверезіші із учасників тих побоїщ без правил змивають кров зі стін та підлоги.
Ліг в ліжко й здогадався чому із "Помаранчевої революції" вийшов пшик. Спиртного не було! Було вивези на Майдан доволі спиртного і веселуха гарантована за сценарієм: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!?"
Вранці на "розводі" повідомили, що адміністрація виганяє шестеро винуватців побоїща. (Певно ті "герої" довго будуть розповідати дома байки про злодійства московських рекетирів.)
Майстри нашої кімнати довідалися першопричини того побоїща. Розклад був таким: спочатку волиняки подружилися із нікопольськими – пиячили разом. Якось того недільного ранку волиняки забухали та от зробили це таємно - не запросили кентів. Ті затаїли образу. Десь приблизно опівдні один волиняка зайшов в умивальник. Тим часом там нікопольчанин палив цигарку. От той й зробив кенту зауваження: ти мовляв припух - палити тут заборонено. Нікопольчанин у відповідь пихнув димом в обличчя повчальнику. Ошелешений таким нахабством волиняка послав кента матом й… отримав удар в обличчя. Як виявилося, це й стало прелюдією першого раунду.
Аналізував я ситуейшн й доходив висновку: щастя, що напередодні після слів "Чого ти тут ходиш!?" я не отримав, як то кажуть, у "в диню". За мене, ясна річ, заступилися б колеги отож та "веселуха" була б ще веселішою.
Холодно, робота важка, матюки. Стомлювався і фізично, і морально. Стало боліти серце. Розумів: це не серце хворе а даються взнаки фізичні та нервові перевантаження. І, як виявилося, не я один виявився на грані нервового зриву. Одного дня Володимир, котрий не з нами приїхав але із нами жив, позичив у земляка 500 рублів у набрав горілки. Уночі виходив у туалет й там таємно пиячив. Вранці поліном лежав на ліжку. Вранці залишили колегу у кімнаті а в обід кімната… не відкривалася. (!) Володя із середини не міг вставити ключ в замок! (!) Відігнули лист фанери й найхудіший із нас протиснувся в кімнату. Спочатку хотіли алканавтові навішати "люлей" та пожаліли – обмежилися штрафом в літр водяри в день зарплати.
Здається один тільки я розумів суть: у чоловіка настало фізичне та нервове перевантаження от і "зірвався" чоловік. Напився й усе стало "по барабану". (Пізніше невдаха в день видачі зарплати виставив колегам і то зі скрипом 0,5 водяри. Це нам було тільки роти заскородити…)
Нервові перевантаження дістали й мене. Вихід був один: піти до церкви. Виявилося: в кімнаті 9 жильців і з кожним можна було сходити в магазин по горілку а от до церкви - із одним. У храмі серед інших виявилася ікона блаженної стариці Матрони. Я про неї багато читав отож кожного богослужіння ставив свічки й молився – просив допомоги перетерпіти все, протриматись. Таки, як от бачите, допомогла мені блаженна стариця Матрона…
У перших числах квітня стало теплішати. Каретку крана відремонтували. Виділили двох постійних стропальників й видали їм портативні радіостанції. Матюків кранівника стало значно менше. Усе то вона так але скоро режим роботи збільшили – примусили працювати до 21:00.
На будові працюють таджики, узбеки та українці. Росіян на будові немає. А навіщо їм 12 годин горбатитись на будові коли вони на виробництві за восьмигодинний день вдвічі більше заробляють? Немає навіть молдаван! Тільки ми - тупі, дебільні хохли!
Помітив: у мусульман зовсім інше світосприймання. Вони запрограмовані поспішати робити добро. Доброзичливість є нормою поведінки. Якщо іновірець бачить, що тобі важко – кине все й допоможе. Якщо ти новачок, звернеться до тебе "брат" й порадить як робити краще. У вузькому проході відступиться й дасть дорогу. Це не самоприниження, не запопадливість – це доброзичливість. Нам цього не зрозуміти. Чомусь на "розводі" лають лише нас, українців – напилися, билися, хуліганили, украли та пропили, виконали неякісно роботу і т. д.
Якось на поверх завітав Генеральний зі свитою. На весь поверх лунало: "Почему не следите за качеством? За что я вам деньги плачу, й ……... в Бога мать!!!. (!)
Бригадир нас заспокоїв: - Не дивуйтесь – це в Росії звичне явище!
Дивлюсь: навпроти працюють шпаклювальниці й щебечуть українською. Вони в штанах, куртках, поясні монтажні ремені пристебнуті до риштувань, на голові каски. Чомусь подумалося: вам би на Україні надягати модні плаття, працювати у офісах, ходити в театри, відвідувати виставки, салони краси, народжувати дітей, вести домашнє господарство, доглядати онуків… Пригадалося із Кобзаря:
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Мобільник бригадира обривали земляки – на роботу просилися. Точніше, на цю каторгу!
Подумалося тоді: - Певно дуже кепські справи на Україні із роботою…
Щовечора я жартома декламував армійську прибутку: "Дембель стал на день короче… (продовження багатьом відоме) й таки дочекався закінчення дозволеного владою Росії трьохмісячного безпроблемного перебування іноземців на її території. Замовили мікроавтобус. В очікуванні сиділи на пакунках. Послали гінця за пляшкою. Саша поспіхом побіг без документів й повернувся сам не свій – міліціянти затримали й примушували їхати з ними. (Затримати й тримати три години до вияснення особи мають повне право.) Мусив відкупитися тисячею рублів. (282 гривні)
Всю дорогу заправлялися спиртним й "гуділи". Водії у дев'ятимісний автобус помістили 14 пасажирів. Та це нічого – ми звиклі до свинських умов життя та пересування. Водії за кожного зайвого пасажира відстібали спочатку російським ДПСникам, пізніше українським. І не тільки їм але ще й чужим та нашим митникам. Па попри все вони в кінцевому рахунку були у виграші. Лапувки полюбляють усі! А Ви хіба - ні?
Ми ж під час подорожі неабияк заливали сліпи. Сусід запитує мене в момент бухаловської паузи: - Чому у мене штани мокрі?
- Так ти ж обпісявся!
- Чому ж тоді сидіння сухе?
- А воно ж поролонове отож всмоктало вологу як промокашка!
Повернувся я до хати морально та фізично виснаженим. Палець о палець не б'ю – стрес знімаю. Ось це лише четвертого дня відчув потяг написати "впечатлениям вдогонку".
Питання на засипку: Яку державу ви хочете побудувати із таким народом?
Ще питання: Повертатись на каторгу чи шукати роботу у нас?
Що, любі друз,і порадите? Га?
Вход
Регистрация
FAQ
Поиск
