Причина спешки Кренделя в уничтожении добровольцев и всего добровольческого движения состоит, с моей точки зрения, не только в том, что его представители состоят из активной части украинского "гражданского общества", которая мешает ему осуществлять свой термидор и устанавливать свой пародийно/карикатурно автократический режим. Эта паранояльная торопливость подталкивается еще и дамокловым мечом сроков по полному переформатирование Конституции (Меркель и Путин буквально "нависают" со своими требованиями), которое фактически аннулирует Независимость Украины и ставит под вопрос само ее существование как суверенного государства. А в той волне массовых протестов, которая поднимается после того, как население поймет, что его в очередной раз "сделали", добровольцы-патриоты могут сыграть решающую роль, причем не только благодаря своим воззрениям, но и благодаря наличию оружия. (Кстати, в числе требований, которые вчера миингующие озвучивали перед АП, было требование приостановить изменения в Конститутуции). Поэтому перед Порошенко стоит неотложная задача нейтрализовать этот фактор как можно скорее. НЕ ДАТЬ ЕМУ ЭТО СДЕЛАТЬ И ЗАБЛОКИРОВАТЬ КОНСТИТУЦИОННЫЙ КОЛЛАПС УКРАИНСКОЙ ГОСУДАРСТВЕННОСТИ -- ОСНОВНАЯ ЗАДАЧА ОБЩЕСТВЕННОСТИ И АДЕКВАТНЫХ ПОЛИТИКОВ! Ее необходимо решить, потому что указанные две составляющие неразрывно связаны между собой. Ставки слишком высоки!
Еще один нюанс и достаточно тревожный -- обилие военной техники, которая бросаетя на подавление добровольцев. Проблема здесь не только в том, что оголяется восточный фронт, а в характере реагирования этого человека на опасность (или на то, что ему представляется таковой): как человек мнительный, психологически крайне слабый и трусливый, вдобавок склонный к истерикам, он будет способен на глупейшие асимметричные действия в отношении протестующих, вследствие которых жертв может быть гораздо больше, чем во время Майдана-2. Теряя свою власть, этот человек может "наломать дров" похлеще Януковича.

Зустріч українського прем’єра Арсенія Яценюка з американським президентом Бараком Обамою була не запланованою в президентському графіку

.
Обама незаплановано зустрівся з Яценюком і заявив про підтримку - NYT
Про це пише впливове американське видання "The New York Times".
У заяві Білий дім повідомляє, що Обама приєднався до Яценюка і віце-президента США Джозефа Байдена-молодшого під час їхньої зустрічі. Американський президент запевнив у "непохитній підтримці" України, що потерпає від російської агресії.
В інтерв'ю виданню Арсеній Яценюк розповів, що президент Обама цікавився подальшою долею коаліції з Петром Порошенком. Прем’єр запевнив, що коаліцію буде збережено.
Український прем’єр також запевнив президента США, що уряд, незважаючи на труднощі, досяг певних успіхів у реформуванні нестабільної економіки країни і виконує умови хиткого перемир'я з Росією.
Яценюк спрогнозував, що парламент проголосує на цьому тижні за зміни до Конституції, якими передбачена передача більших повноважень місцевій владі.
Високо оцінила візит керівника українського уряду міністр торгівлі США Пенні Пріцкер. "Це класичний випадок комерційної дипломатії," – цитує її заяву The New York Times. Пріцкер позитивно відзначила зусилля уряду України та особисто Арсенія Яценюка, спрямовані на те, щоб зробити економіку більш відкритою і менш корумпованою.
"Вони здійснюють антикорупційні реформи, почали дерегулювання ринку природного газу та руйнування монополій", - сказала вона. "Виглядає, що вони впораються", - наголосила міністр торгівлі США.
Водночас Пріцкер визнала складність викликів, із якими зіткнувся український уряд. “Ми визнаємо, що у них багато роботи. Але тут присутній уряд, який прагне підняти свою економіку", - відзначила вона.

Верховна Рада звернулася до ООН із закликом створити міжнародний трибунал

для суду над відповідальними за збиття малазійського Боїнга в липні минулого року.
За таке рішення проголосували 248 народних обранців.
Авторами цієї постанови виступила група депутатів, серед яких Оксана Сироїд, Олег Ляшко, Ганна Гопко та інші.
У зверненні вказано, що "сьогодні існує переконлива міжнародна доказова база, яка свідчить, що цей терористичний акт був вчинений з використанням зенітно-ракетного комплексу "БУК" Російської Федерації, що обслуговувався російськими військовослужбовцями".
Верховна Рада всіляко підтримує спільну ініціативу України, Нідерландів, Малайзії, Австралії та Бельгії щодо створення міжнародного трибуналу під егідою ООН для судового переслідування осіб, відповідальних за цей злочин, та відповідний проект резолюції Ради безпеки ООН, внесений Малайзією.
Водночас у зверненні вказано, що "керівництво Російської Федерації всіляко намагалося зірвати розслідування цього злочину та дезінформувати світову спільноту".
"Верховна Рада України звертається до Організації Об’єднаних Націй та усіх держав світу:
не допустити безкарності винних у злочині, пов'язаному зі збитим літаком малайзійської авіакомпанії, та забезпечити неухильну реалізацію принципу невідворотності покарання;
підтримати створення рішенням ООН міжнародного трибуналу для судового встановлення винних та переслідування осіб, відповідальних за цей злочин", - сказано у тексті звернення.
Українська правда

На непевному ґрунті - Федір Одрач

Вітай, столице галицької землі!
До Львова я приїхав без пригод дванадцятого грудня перед полуднем. Це вперше я опинився в цьому місті. Велика станція зробила на мене враження, хоч великий рух у ній прерізних людей міцно насторожив мене. Якщо в Пінську на провінційній станційці крутилися в цивільному одязі енкаведисти, то тут їх напевно ціле муравлище. Чим швидше здаю свої речі до переховку і, протискаючись між людським товпищем, що чекало тут на потяги, які відходили звідси в різних напрямках, прямую за зовнішні двері. Львів, яким то захоплювалися ще у Вільні мої колеґи-галичани, не оголомшив мене своєю величчю домів та вулиць; навпаки, показався мені надто сірим, майже буденним. Рух перехожих тут на пішоходах був більший як у Вільні, зате не видно було пишних церковних бань, чим то величалася прадавня столиця Литви — Вільно. Уважно прислухаюся перехожим. Крім польської, чую теж і українську мову. Ось напроти мене поспішають кудись по-совєтському зодягнені урядовці з чорними портфелями; квапливо наставляю вуха: говорять чистою українською мовою. Ще мить слідкую за їхніми рухами — ввидилися вони мені не такими "служащіми", до яких я звик ще в Пінську. Отже, наші підсовєтські зазбручанці, дяка Богові, ще не наподібнились до людей з півночі; ще в їхній ході, в жестах рук, міміці облич можна відчути якусь міру, якусь тактовність, якусь скромність. Це не те, що директор пінського ґосбанку, від якого я втікав ніби від Люципера, це не хвалькуватий Борис Алчєєв, чи влесливо підступний Лоґвінов. Це будь-що-будь, земляки, діти спільної всім нам батьківщини України.
Ніби паломник із далекої провінції, проходжуюсь я по вулицях вимріяного міста, шукаючи скрізь історичних пам'яток, рідних святинь та місць-свідків колишньої слави. Гублюся серед людей, що кудись поспішають, і тішуся, що нарешті я в місті, де скрізь можна почути рідне живе слово. Якась ніби невидима сила лучить мене з цим містом і я почуваюся ніби повноправним членом цього велетенського людського муравлища. Дотеперішня нашорошеність цілком відступила від мене; не хочеться мені теж думати, що я без документів, що я на правах бездомного пса, за яким полюють гицлі. Хто ж може бути такий мудрий, що потрапить показати на мене пальцем на вулиці, де, ніби ріка, людська маса рухається між високими фасадами домів? Я навіть забув про головну мою ціль у цьому місті — купити квиток до Турки над Стриєм. На станції я боявся агентів НКВД і тому рушив до міста, щоб знайти бюро подорожі, чи пак по колишньому "Орбіс". Чомусь мені здавалося, що енкаведисти переважно мишкують по залізничних станціях, менше цікавлячись бюрами подорожі.
Коли я проходив повз кіна, в очі кинувся реклямний малюнок із козаком Карасем, опасистим запорожцем із шаблюкою при боці, з оселедцем на оголеному черепі. Повновиде обличчя напружене, уста розхилені від співу. Над оголеним черепом з оселедцем луком пишнів напис: "Запорожець за Дунаєм". Я ще ніколи не бачив української фільми, хоч Карася впізнав би навіть тоді, коли б не було над ним напису. Кругленький дядя в шараварах, пуцулувата пика замрячена оковитою, "отаман" задунайського козацького війська, спритний обдурювач своєї жінки Одарки, — ідеальний для москалів "боєвик" етнографічної культури для "юґа Росії". А там, нижче опасистого Карася молодий козак у жупані; це славетний Андрій, що прибув за Дунай намовляти козаків вертатись "під милість царя "добродєтєля". Прилип же цей нещасний "Запорожець за Дунаєм" до нашого живого тіла ніби реп'ях, і либонь ще довго нас годуватиме своєю беззмістовною романтикою.
Я поглянув на годинник: була третя. Це нагадало мені про бюро подорожі. Перший зустрічний пояснив мені, кудою туди дістатися; після п'ятнадцяти хвилин я вже був на партері великої кам'яниці, де в невеличкій почекальні стояла черга перед заґратованим віконцем. Зайняв я в ній місце і крок за кроком, з міною льояльного обивателя, наближався до заґратованого отвору. Ніби знічев'я зиркаю на почекальню: сидять якісь дві старі жінки з невеличкими клунками, в кут зашився якийсь старий добродій з вусами Франца Йосипа. Це, либонь, колишній вояк австрійської армії. Дяка Богові, підозрілих типів не видно.
Коли я опинився перед віконцем, помітив за столом касієрку, жидівку середніх років. Під ґратою просунув я до неї два червінці і попросив квитка до Турки. Подивилася на мене байдуже і:
— Прошу, покажіть пашпорт.
— Пашпорт? — знизую плечима.
— Так, коли хочете їхати до Турки, треба мати пашпорт.
Я спішно почав порпатися в нагрудній кишені. Вийняв записник, листую його з міною заскоченої людини.
— Забув удома, вибачте! — розводжу руки.
— Наступний, прошу! — чую голос касієрки.
Це була для мене несподіванка. Увесь час мені здавалося, що квиток удасться купити без ніяких перешкод. Тепер виринула переді мною поважна перешкода. Спрямовуюся до дверей і зустрічаюся поглядом з чорними очима інтелігентного жида. З виду подобав на лікаря, а може й на адвоката. З одягу я легко впізнав, що це як не львов'янин, то напевно біженець з Лодзі. Посміхаюся до нього і звертаюся по-польському:
— Я забув удома пашпорт, може були б ласкаві купити мені квиток до Турки?
Жид відповів мені усмішкою. Я дав йому гроші і чекав напружено аж він принесе мені квиток. Ось підійшов він до віконця, чую його голос. Спершу купив собі квиток до Тернополя і потім зажадав другого, до Турки. Касієрка і від нього домагається пашпорту. Жид показує їй свій пашпорт. Ось-ось, думаю, з-під ґрат появиться квиток і тоді інтелігентний жид підійде до мене з простягненою рукою і я йому за прислугу подякую щирими словами. Та так не сталося. Пашпорт касієрку не задовольнив, вона ще поспитала мого добродія про "путьовку" від НКВД. Отже, для мене ще одна несподіванка. Щоб добратися до Турки, крім пашпорту, треба ще й мати енкаведівський дозвіл. Це з місця підкосило мої надії. Я подякував жидові і сновидою поплентався вулицями міста. Тепер уже не цікавила мене українська мова зустрічних перехожих, ніщо мене не цікавило. Настороженість владно опанувала мною і я не знав що мені робити. А робити щось треба було, якийсь вихід треба було підшукати. Вертатися до Пнівна я за ніяку ціну не погодився б; тепер вибору для мене не може бути — вперед, тільки вперед, на захід, без документів, як треба то й без квитка, як треба то й під ваґоном, на даху ваґону. Буду чіплятися всіх засобів, використовуватиму найменші можливості, буду боротися доостанку за своє життя.
Подорозі купую в крамниці пляшку доброго кримського вина. Може бути мені в пригоді, коли щасливо доберуся до Турки; тоді напевно із Семковом зап'ємо нашу зустріч. Уже цілком стемнілося, коли я на станції вибрав свої речі з переховку. Всуваю вино до солом'яної торби, між їстивне і стаю в чергу. Несамовита рішеність усеціло опанувала мою душу — я мав уже плян дороги, несамовитий, фантастично небезпечний. Купую у віконці квитка тільки до Нового Самбора: туди ще можна купувати без пашпорту, там ще не пригранична смуга. Потяг мав відійти за п'ятнадцять хвилин. За пероном чекав уже на пасажирів ланцюг ваґонів. Іду вздовж того ланцюга і на моє щастя помічаю два останні ваґони з табличками, на яких напис: Турка над Стриєм. Ці два ваґони напевно в Самборі забере інший потяг і повезе в гори. Влажу до одного з них і розмощуюся в найближчому переділі. Дашок "кепки" на моїй голові вже закопилений на совєтський лад. Я знаю, що переді мною найтяжча роля, яку я мушу відіграти холоднокровно, з розмислом. Якщо хтось зачепить мене, мушу відповідати тільки по-московському, коли здумається комусь нав'язати мені довшу розмову, мушу узброїтись московською бундючністю, штамповими максимами та афоризмами, підмащуватиму це легким північним "руґатєльством". Зважатиму теж на "ґ" та "акання", щоб якнайбільше наподібнитись до "істєнно русскіх людєй".
Не минуло й п'яти хвилин, як увалився до мого купе якийсь жид з об'ємистою валізою. Хотів зайняти напроти мене місце, але побачивши задертий дашок на моєму кашкеті та визиваюче цинічну міну на обличчі, швидко попрямував за низьку перегородку, до наступного переділу. Либонь і йому "не в смак" товариство з совєтською людиною. Напевно нова влада не мало напаскудила його інтересові, з якого колись мав добрі прибутки.
Коли потяг рушив, я дорахувався у ваґоні тільки до дев'яти пасажирів. Були це переважно бойки, що верталися зі Львова в свої гори. Це був знак, що НКВД не надто щедре видавати людям перепустки в прикордонну смугу.
Потяг мчить у непроглядну темноту ночі і мені здається, що там десь попереду льокомотиви, на якійсь зупинці неодмінно рішатиметься моя доля. Хочу поринути в минуле, намагаюся відтворити масу знайомих облич, але чомусь ніщо не чіпляється моєї пам'яти. З цього я тішуся й обґрунтовую це на свій перевражливлений лад: коли б я ось цим потягом гнався до своєї заглади, напевно минуле чітко змалювалося б у моїй уяві. Людині перед смертю завжди живими малюнками з'являється минуле. І переконую себе, що я буду жити, що десь там попереду лиха доля мене мине, що я таки осягну ціль. Із краю світу, десь із-за полярного кола, з сибірської тундри кличу думками Катерину і питаюся, чи справді її сон віщий.
Аж за третім переділом долинув до мене голос кондуктора.
— Білети, таваріщі!
"Ого, місцевим залізничникам не довіряють, аж москалів спровадили, щоб обслуговувати прикордонні потяги", думаю собі, уявляючи, що большевики з прикордонних земель утворили санітарну зону, де не можна й кроку зробити без спеціяльного енкаведівського дозволу. Легше либонь біблійному верблюдові пролізти крізь вушко голки до Божого раю, як мені втікти зі сталінського раю.
Високий худорлявий кондуктор ніби зловіщий дух нахилився над лавкою, де я сидів втуливши голову в комір пальта. Я подав йому до провірки квитка.
— Ну і холодно здєсь, чорт пабєрі! — репетую задиркуватим тоном із підліб'я поглядаючи на довготелесу людську подобу в чорному совєтському пальті.
— Нічєво нє падєлаєш, — відбуркнув кондуктор передаючи мені квиток і потім уже з коридорчика докинув: — В Западной Украйнє апасності нєт, нє смйорзнєш.
Узяв мене за совєтського "служащєва с асобим назначєнієм", сміюся в дусі. Все укладається так, як і має бути. В Галичині, як бачу, не так то й трудно наподібнитись до москаля, де ніхто з місцевих не вміє говорити по-московському. Ще в дорозі до Львова я помітив, що москалі в Галичині чітко, сказав би підкреслено вирізняються чужинцями серед місцевого населення. Ця країна ще не мала "щастя ублагороднюватись" московською культурою, засвоювати "общепанятний русскій язик", щойно тепер примхливі події кинули її в обійми "старшого брата".
А потяг мчить у глуху ніч час-до-часу зупиняючись на маленьких станційках. Аж чую, за перегородкою жид стягає з полиці свою валізу. Отже, лагодиться висадовлюватись, не їде в прикордонну смугу. Напевно наближаємося вже до Нового Самбора. Незабаром потяг почав сповільнювати свою швидкість, біг потім перехресними рейками, ляскав колесами, від чого ваґон злегка підстрибував. Семафор був уже за нами, попереду блимали електричні ліхтарі на пероні якоїсь більшої станції. Це був Новий Самбір. Жид із валізою подався до виходу. Щойно звідси почнеться для мене дорога жахливих сподівань, найболючішого душевного напняття, найбільшої проби мого життя.
Рух пасажирів на пероні вже давно припинився, передні ваґони відчеплено і їх потягла льокомотива кудись на захід. Бойки за другою чи третьою перегородкою півсонними голосами гуторять покурюючи махорку. Аж позаду чую вривчасті посвистування. Ще і ще хвилина і — легкий зудар льокомотиви з моїм ваґоном. Хвилинка тиші, а тоді знов уривчастий свист. Відчуваю легкий рух ваґону в східньому напрямі. Та незабаром свисток знов зупинив льокомотиву і вона потім попхала два причеплені ваґони на край роз'їзду; ще зупинялась, ще маневрувала на двох чи трьох перехрестях і нарешті надовше станула, стукнувшись злегка з переднім іншим ваґоном, за яким напевно був цілий ланцюг. Це напевно були вантажні ваґони, можливо й засекречені і призначені для приграничного війська. І от долинув до мене протяжний свисток і потяг рушив. Спершу ніби у східньому напрямі, потім луком спрямувався просто на південь. "Мати Божа, рятуй мене грішного", молюся в думці і справджую дашок "кєпки", чи по совєтському закопилений над чолом. Потім обгартуюсь щільно пальтом і простягаюсь на лавці.
У ваґоні тиша, бойки либонь уже куняють, тільки гостре чічікання пари з льокомотиви, що тут же, за ваґоном, свідчить, що потяг у повному бігу. Дивлюся на годинник: пів дванадцятої. До Турки потяг приїде на першу по півночі. Ще півтора години. Як мало часу залишилося до розв'язки моєї долі! Тільки півтора години!
Аж за останньою перегородкою, за бойками, злинув наче знайомий мені голос.
— Білєти, таваріщі!
"Так, цей вже йде по мою душу!" І дивно мені стає, чому мій плян мандрівки "зайцем" такий недосконалий? Я тільки ризикнув їхати, але не врахував важніших моментів, як от хоч би такого: як я маю поводитися, коли кондуктор за відсутністю квитка звелить, щоб я йшов перед ним, чи за ним? Що мені робити якраз у таку хвилину? І саме, коли він, справдивши квитки бойків, прямував до мого переділу, я вже був рішений. Якщо станеться те найгірше, мушу його сильним ударем звалити з ніг і тоді плигнути з приступців на залізничний насип. Дяка Богові, що він один, коли б їх було двоє, тоді вже справді не мав би я виходу. А тимчасом я посвистую носом і хроплю вдаючи сплячого трудівника після важкої доконаної роботи.
— Ей, ґражданін, білєт, пажаласта.
По голосі впізнаю того ж кондуктора, що справджував у мене квитка перед Самбором. Удаю, що нічого не чую і далі похрапую та посвистую носом.
— Ей, білєт пажаласта, — почав сіпати мене за пальто.
Тоді я спросоння мугикаю, глибоко позіхаючи.
— От і спать нє дают. Сколько же мне прєдявлять білет, а? — роблю в'ялий рух рукою до нагрудної кишені.
— Ах, да, ізвінітє, помню, помню. Нє нада, — покрутив розчепіреними пальцями переді мною.
— Ну і харашо, — мимрикаю і знов простягаюся на лавці. Мій ваґон був перший від льокомотиви, тож кондуктор завернув назад і по хвилині я почув за останнім переділом скрегіт відсуваних дверей. Пішов, нема і я — ще вільний. Отак лежу на лавці ніби втомлений мандрівник довгою дорогою; тупий реаліст, коли б мене тоді побачив, напевно не додумався б, що в нутрі істоти з позою втомленого мандрівника — велетенський світ, грубезні томи душевних переживань, неймовірних плянів, фантастичних сподівань. Не додумався б і до того, що душу лежачого і ніби втомленого мандрівця розпирає тепер радість і свідомість факту, що навіть хитрого і підступного москаля можна обдурити. Чічікання пари з льокомотиви для мене тепер ніби заколислива музика, гуркіт чавунних колес під ваґоном, наче гра барабану в оркестрі, що вітає мене маршем тріюмфу.
Та згодом, мірою руху стрілки на цифербляті мого годинника, настрій мій починає притуплюватися. До першої вже не далеко. В Турці напевно, як і на кожній станції, справджуватимуть квитки, ба ще уважніше, ще пильніше, як деінде. Пхатися мені на перон, до контролера, це значило б — добровільно потрапити в пастку. Єдина можливість, що залишиться для мене, це шмигнути на сліпий бік ваґонів, і тоді під сусідніми ваґонами, через рейки втікати далі й далі від станції. Почав мене турбувати і півмісяць на небі, що сріблив засніжену землю. Ненькою рідною була б для мене тепер сніговія, щоб злющий вітер смерчем крутив хмари пухнастої маси і шпурляв кожному в очі, валив із ніг і високими кучугурами покривав свої жертви. Це була б моя погода, це була б моя заслона перед пронизливим оком ворога. А хвилинна стрілка підповзла вже до дванадцять. Ще тільки п'ять хвилин. Яке ж мізерне життя людини, коли обмежене тільки п'ятьма хвилинами!
Перед ваґоном льокомотива голосно сапнула і різко пролунав гудок. Чічікання пари перетворилось у протяжне посапування; потяг уже біг роз'їздами і під'їзджав до перону. Вже й п'ять хвилин не ділить мене від загадкової моєї долі. Стягую свої речі з полиці і зиркаю крізь вікно на сліпий бік ваґонів. У світлі місяця помічаю умундированого енкаведиста з крісом напоготові. Скрадається ніби дикий звір і нишпорить очима вздовж ваґонів. О, хай би хтось наважився плигнути сюди, людина в енкаведівському кашкеті відразу ж узяла б його "на мушку". Далі, коло дочіплених ще в Самборі ваґонів, другий енкаведист теж із крісом напоготові. Надія моя на "сліпий" чи "глухий" бік ваґонів, розвіялась ніби оманливий малюнок від ранішнього сонця. Кидаюсь до протилежного вікна: бачу зелений низький парканчик перед залізничним будинком; перед дверима будинку хвіртка в парканчику а в ній стоїть старшина НКВД, а перед ним невеличка черга пасажирів з документами. В руках пасажирів помічаю пашпорти й папірці, це — "путьовки". "І там прірва, і тут прірва", розпачливо думаю. Коли б мав крила — пурхнув би в повітря, коли б відкрилася під ногами діра в підземелля, не надумуючись кинувся б до неї, коби тільки далі й далі від енкаведистів, що ліворуч і праворуч.
Похапцем справджую ще раз дашок моєї "кепки", чи добре закопилений, і тоді швидко вибігаю з ваґону. Карколомний задум навістив мене ніби блискавка. В лівій руці несу валізу, щоб міг її бачити енкаведівський старшина, солом'яний кошик тримаю у правій, заслонений від єнкаведівського ока всією моєю фіґурою. Ходою військовика минаю чергу і зухвалим тоном звертаюся до енкаведиста.
— Таваріщ начальнік, єсть лі здєсь ізвощік?
— Да, пажаласта, за вакзалам, — зичливо відповів мені і поступився, щоб дати мені прохід.
— Блаґадару! — вигукую тоном сталінського боєвика і пружними кроками прямую за станцію. Тут справді чекали на пасажирів дві селянські хури. Та мені тепер було що інше в голові: чим швидше добратися до хати Міська Семкова. Іду широкою вулицею і знаю, що вона доведе мене до Горішньої Турки. Це коротенька дорога, не більше, як пів кілометра. Під моїми ногами рипить уїзджений автами й хурами сніг. Обабіч вулиці тягнуться дерев'яні дімки, здебільшого селянські хати з маленькими вікнами. Від тридцять шостого року ніщо тут не змінилося. Не раз і не два ходив я сюдою до Турки, над річку Стрий.
Аж попереду виринула з нічної непрозорости велика біла споруда: один триповерховий бльок, другий, третій. О, чогось такого не було тут у тридцять шостому році! На вулиці, під фасадами цих кам'яниць проходиться червоноармієць у довгому білому кожусі, в "сибірці" на голові та з крісом на правому плечі. Для мене вже ясно, що це касарні для прикордонного війська. Отже, большевики за короткий час свого панування встигли побудувати ці три, як на Турку, "чуда". Це значило, що їхня військова машина працює справніше від бюрократичної цивільної адміністрації.
Іду серединою вулиці і не звертаю найменшої уваги на вартового, щоб не викликати підозріння. Але легенький морозець уже повзе вздовж моєї спини до потилиці — невідлучна прикмета страху набута під час моєї безпашпортної мандрівки. Ось, здавалося, рухома людська подоба в білому кожусі лясне замком кріса і крикне: "Кто ідьот?" Я йому, звичайно, відповім, "свой". Коли далі допитуватиметься, треба буде видобути тон владного партійця і відрубати: "А ти сматрі своєво дєла і нє мєшайса туда, куда нє слєдуєт." Це може бути виручка, як уже не раз виручувала мене московська мова з відповідньою тонацією голосу. Але, на моє щастя, червоноармієць не зачепив мене.
Та за третім бльоком наспіла хвилююча думка: що я робитиму, коли Семкова вже взагалі нема в Горішній Турці? Могли ж його вивезти, чи вигнати з хати і на тому місці побудувати доми для старшин прикордонників? Може на його двох морґах поля та на землях його сусідів зроблено тепер площу для військової муштри?
Іду знов широкою вулицею, знов обабіч неї сільські хатки. Прямую в вузьку долину і знаю, що на горбку вже Горішня Турка. Натужую зір — військових споруд не видно. Наполегливо відтворюю в думці місце, де стоїть Семкова хата. Так, вона відразу ж за цим горбком, на лагідному схилі. Перед хатою росте смерека, одне віконце визирає на вулицю. Хата тепер напевно "обтулена" загатою, як і всі бойківські хати взимку. Ось уже й горбок. Тут уже вулиця перетворилася в дорогу, побіч якої рідко розкидані хатки. Так, усе з виду таке, як і в тридцять шостому році. Прямую вже схилом горбка, шукаю очима смереки — ніде її нема. Зупиняюся напроти низенької хатини обмурованої аж під стріху загатою — одиноке віконце в цій загаті виглядає ніби чорна діра. Нишпорю очима, шукаючи пня від смереки; ліворуч і праворуч стежинки, що вела до незагородженої хати, тільки кучугури снігу. Підходжу до хати і стукаю у віконце. По хвилині помічаю за склом чиєсь обличчя.
— Чи тут живе Місько Семків?
Обличчя зникло за склом, зате рипнули в сінцях унутрішні двері.
У хаті справжнього приятеля
Коли я переступив поріг Семкової хати, на столі вже блимав каганець. Я знав ще з 36-го року, що жив він у великому вбожестві, але такої крайньої нужди, таких, сказав би, печерних злиднів, які кинулися тепер мені в очі, я ніколи не міг собі навіть припустити. Стіл під покуттям чорнів від старости, ніжки розхитані, одна поломана і збита якоюсь дошкою, яку, либонь, господар знайшов десь випадково на дорозі. Під стіною стояло швидкоруч збите з нетесаних дощок лігво і в ньому, під лахміттям, лежала його жінка. За глиняною, теж почорнілою від старости піччю, спав його хлопець, як виявилося, Ілько. Лігво, в якому закопався під лахміття ніби їжак у сухе листя, нічим не різнилося від лігва його батьків.
— І не пригадуєте? — дивлюся на розчухраного Семкова, якого я радше впізнав по голосі, аніж по обличчі. Було воно пооране зморщками та майже чорне від морозяних гірських вітрів. Дивиться на мене трохи наче присоромлений і чухається в сивіючий чуприні.
— Щось я вас, паничику, ніби й не пригадую.
— Невже ви вже забули літо тридцять шостого року і молодого мандрівця, що жив у вас аж два тижні?
Ця моя пригадка подіяла на Семкова так нагло й запалююче, що почав він чомусь ляскати в долоні, крутитися на місці, охкати й ахкати, виявляючи так свою радість; підбіг до жінки і почав сіпати її за руку.
— Стасю, Стасюнцю, вставай, дорогий гість приїхав, наш пан приїхав. Яєчок підсмаж, вставай, Стасюнцю.
— А звідкіль узяти яєць, мудрагелю, може з козячого хвоста видряпати? — забубоніла Сташка під лахміттям.
Комічно виглядав коло своєї жінки бідний Семків. Знав досконало, що яєць у них чорт-ма, але робив фурор гостинности. В нічому його характер не змінився за цих п'ять років. Навіть большевики не виштовхали з його голови величання "панами та паничиками" тих, які з виду подобали до міських людей. Щойно тепер пригадав я, скільки то в тридцять шостому році переконував його, благав просто, щоб не удостоював мене "паничиком". Нічого не помогло.
Перепалка з жінкою, яка була більш просто-лінійна в своїй щирості, вивела його геть з рівноваги. Подриґував переді мною плечима і скорчивши руки вивертав долоні; мовляв, нічого не вдію, мені здавалося, що яйця є, а воно їх нема. Я не можу стриматись і сміюся вголос.
— Нічого, зараз ми вашу жінку збудимо, тільки спершу принесіть три шклянки.
І ставлю на стіл солом'яну торбу. Семкова, здається, ще раніше цікавили мої речі, зиркав на них ніби знехотя, надіючись, либонь, що щось йому з них "капне". Напевно ще не забув про дві золотівки денно з тридцять шостого року. Коли я вийняв із торби пляшку кримського вина, на столі вже стояли три глиняні горнятка. Сташка, що вдавала досі сплячу, тепер не гороїжилась і встала за першим покликом. Я попросив, щоб узяла під свою опіку торбу. Відгорнула серветку і скрикнула: — Матінко небесна!
Бідні ці люди, що годувалися вівсяниками та вареною в лушпинні картоплею, солонину чи ковбасу вважали за королівські ласощі. Нічого й дивного, що по вині, коли Сташка виділювала нам пайки з торби, руки її тремтіли. Для мене відкроїла втричі більший кусок шинки, як для свого чоловіка. Сама ж задовольнилася шматком сухого хліба. Я підсунув свій пайок Семкові, але Сташка вихопила йому з рук і сховала до торби.
— Він то-то, пане, міри не має, все зжер би. Я розумів її; м'ясиво та солонину, що мала в руках, хотіла зберегти на омасту для своєї родини. Вистарчить їй, либонь, на довший час.
— Ну і як же вам тут живеться? — звертаюся до Семкова.
— Сто разів гірше як перед війною. Гонять щодня на вирубку лісу, платять, що псові на буду. Із двох кіз залишилася тільки одна, влітку овес не вродив, картопля гей би жолудь, нема що й до уст покласти. Дочекалися ж ми цих москалів, шляк би їх трафив! А що ви на це, пане?
— Я теж за тим, щоб їх шляк трафив! — дружньо тисну за лікоть мого приятеля.
Сташка, що десь у кухні старанно ховала набуте добро, вернувшись напімнила, що гість утомлений і що пора вже всім лягати спати. Витягла із-за печі сина і закопала в своє лігво. Я не роздягаючись простягнувся на лахмітті за піччю. Але думки про щойно пережите, мрії про майбутнє не дали мені спати аж до ранку. Я тільки поринав у щось, що можна назвати півсном. Думка працювала, але очей не міг відплющити. Накопичення вражень барвами веселки мигало мені в очах, думки хаотично чіплялися мандрівних моїх пригод. Моє вчителювання, Сішно, чи раніше ще Хляби, потім Пінськ, усе це тепер було далеке і притьмарене найновішими моїми переживаннями. Навіть остання подія на станції в Турці вже відсунулася від мене аж на сім годин. Була бо якраз година восьма тринадцятого грудня тисяча дев'ятсот сорокового року. Я ще лежав за піччю і мріяв про свій останній стрибок, хоч господарі вже вешталися по хаті. Чую, що десь за піччю, коло кухні шепочеться Семків із жінкою. Не дурні, напевно додумалися, куди я прямую. Потім хтось постукав до сінешніх дверей. Семків відчинив їх і завернув сусідку назад додаючи, що того, чого вона хоче, не має сам. Мова, здається, була про сито. Отже хитрий бойко вже приготувався відштовхувати від своєї хати непрошених гостей.
Тимчасом я висунувся із-за печі. Чотиринадцятилітній Ілько босоніж тупцював на глиняній долівці. Посміхнувся до мене, коли я підійшов до нього. Я кинув оком на його саморобні штанята та на босі ноги; хлопець трохи засоромився. Я тоді подався за піч, де була моя валіза і вернувся з черевиками "батя".
— Ану, примір, чи не завеликі будуть? — заохочую.
Новенькі черевики очарували його. Несміливо взув їх, притупнув і сказав мені, що якраз до міри.
— Це для тебе, Ільку!
— Для мене, це для мене? — почав поступатися до кухонних дверей. Я ще чув його голос із кухні: — Мамо пан мешти мені подарував, мешти!
Такої несподіванки, либонь, не сподівалися його батьки. Прибігли негайно до мене і почали дякувати.
— Хлопець з хати не міг вийти, ні до школи піти, босоніж тинявся по хаті цілими днями. А най вам Бог заплатить за вашу щедрість, — лебеділа Сташка.
Я тоді кидаюся за піч і передаю їй два простирала, дві пари трикотової білизни; Семкові вручаю мій трохи поношений, але ще цілком добрий костюм.
— Беріть, і так мені ніщо не потрібне. — Мав я ще шість попелінових сорочок, дві затримав для себе, чотири віддав. Узагалі, залишив для себе тільки те, що міг одягнути, решту передав Семкові разом із валізою. Були в ній ще краватки, носовики, шкарпетки, старі мої черевики. Це все їх оголомшило. Семків заплутався в словах і не спромігся сказати того, що йому підповідало серце.
Сцена передачі мого особистого майна родині бідних бойків була мною обдумана заздалегідь. Я передавав окремі мої речі хлопцеві, Сташці чи Семкові тільки тому, щоб "змірити висоту" їхнього захоплення. Чим більше захоплюватимуться, думав я, тим більше будуть мені зобов'язані. Для багатих, це, по суті, ніяка примана, але для людей, що були на краєчку найчорніших злиднів, це дари порятунку. Тож розрахунок мій був удалий. Я вже не сумнівався, що Семків поможе мені перебратися на той бік Сяну. Звідси, тобто, з Горішньої Турки до кордону було тільки п'ятнадцять кілометрів гірської дороги. Звичайно, вирушу я з ціпком у руці. Про валізу, чи навіть клунок з особистими речами, треба тепер забути.
Добру годину тричленна родина шушукала щось у кухні. Я знав, що мова була тепер не так про отримане добро, як про гостя. Може вже й усвідомили собі, яка велика небезпека повисла над їхньою хатиною. Та страх, як я незабаром переконався, не мав аж таких великих очей для цієї премилої родини. Була вона тепер радше практична й ініціятивна. Хлопець, наприклад, увесь час тепер був у кухні і зорив дорогу крізь віконце. Якщо хтось із сусідів наближався до їхнього дому, відразу ж алярмував маму чи батька, що саме прийшов поговорити зі мною. Дві чи три сусідки Сташка відправила від дверей так переконливо, що вернулися додому либонь не ображені. Під такою "домашньою сторожею", звичайно, мені було цілком безпечно говорити з Семковом. А приступив до справи він перший.
— Я, пане, прошу не гніватися, коли вас поспитаю. Мені щось видиться, що ви "туди" втікаєте, — показав великим пальцем за свої плечі, на захід.
— Ви вгадали, дорогий приятелю, — дивлюся йому в очі. — Я втікаю закордон. Утікати мушу, бо вертатися нема чого й нема куди. Ви розумієте мене?
— Розумію, влітку тут більше таких було, як ви, але тепер усе заглухло.
— Чи переведете мене за Сян? Я їхав сюди дев'ятсот кілометрів і надіявся тільки на вас.
— Хоч би дали ви мені хуру золота, не зможу перевести. Границя тепер так обставлена, що навіть зайцеві трудно її перебігти. Я не раджу вам, пане, шукати неминучої смерти, бо коли вони вас уловлять живого, то в тюрмі закатують. Уже тут було таких багато, як ви. Багатьох постріляли за Яблінкою. а тих, що вловили, сліди загинули по них.
Слухаю це і дрижаки проймають моє тіло.
— Приятелю Семків, я мушу втікати хоч би мене й застрілили. Власне, коли б побачили мене, я спеціяльно втікав би, щоб мене застрілили.
— Військовий пес вас наздожене, звалить із ніг і передасть енкаведистові. Я знаю як воно тут є. — Задумався, чухався довший час у сивіючій чуприні, а тоді поглянув на мене сумними очима. — Я за Сян вас не переведу, але з сутінком підемо разом до села Яблінки, що три кілометри від Соколик. Село Соколики розділене річкою Сяном, одна половина залишилася під совєтами, а друга під німцями. В Яблінці маю кузена, маю багато знайомих — може знайдеться хтось вам помогти. Чи маєте гроші?
— Шістсот карбованців.
— То немала сума, може хтось на них злакомиться. — Поглянув у вікно. — Надворі ще погода, але під вечір напевно буде сніговія. Сташка скаржиться, що від ранку її в ногах крутить. Як уже її ноги крутить, то зміна погоди як два рази два чотири. А будемо йти горами, пане, та ще й засипаними снігом; тяжка це буде дорога, пане, ви ще не знаєте, що це наші гори взимку. Та ви йтимете позаду, я вас вестиму; підемо бічними стежинками до Яблінки, влітку ними легко йти, зимою можна заблудити. От так як тільки почне темніти, ми й вирушимо.
Я вдіразу ж почав лагодитися до моєї кінцевої дороги. Вдягнув дві пари підштанців, дві пари верхніх штанів, дві спідні і дві верхні сорочки, светер, піджак, на ногах мав дві пари вовняних шкарпеток, черевики були в мене міцні. Дашка "кєпкі" відкопилив, не було вже потреби вкладатися в ролю "русскаво чєлавєка". І як тільки сутінок почав лягати на землю, ми залишили хату. Ледве ми вийшли на дорогу, як я впевнився, що ревматичні ноги Сташки прецизно передбачили зміну погоди. Дроти на телеграфічних стовпах, що кривою лінією мчали в гори, десь либонь аж до Соколик, скажено свистіли, повітря метушилося снігом, було молочно біле. Долом крутільками гналася біла маса дрібненького пуху.
Семків у шкіряних постоликах-човниках, як на свої роки, жваво рухався переді мною. Був трохи зігнутий, як і всі верховинці, з юнацькою прудкістю біг під гору, ще зручніше дрібними стрибками спускався схилом у долину. За Горішньою Туркою ми розлучилися з телеграфічними стовпами і Семків повів мене обривистим схилом до наступної перевалини, за якою випиналася більша гора. Ішов він літніми стежинками, що тепер були засипані снігом. Часто зупинявся і чекав на мене, потім давав рукою знак і я тоді біг задихаючись за зігнутою людською фіґурою, якої чомусь не мав сили наздігнати. Це либонь тому, що мав я на собі забагато одягу. Та Семків був товариською людиною, не сердився, що відстаю, терпеливо вичікував на мене і перед урвищами докладно пояснював мені, щоб ані на крок не відхилятися від його кроків, що темними ямками позначалися на снігу. І так я з Семковом "з верху на верх, із бору в бір, з легкою в серці думкою", як то гуцули співають, хоч тепер далеко було до того, щоб мені було легко на серці. Семків мав правду, коли казав, що "ви ще не знаєте, що це наші гори взимку". Познайомився я з ними докладно вночі проти чотирнадцятого грудня. Коли драпався за Семковом на крутий верх, то сніг нерідко сягав мені пояса: дух тоді запирало в грудях, у голові крутилося, в ногах відчував ніби оливо. Щойно опівночі добралися ми на гірський хребет, у підніжжі якого розкинулось село.
— Це Яблінка, пане, — заявив Семків і додав, що ми зробили не менше двадцяти кілометрів дороги. Признався тепер, що в одному місці зблудив і тільки щасливий випадок, після двох годин, наштовхнув його на правильну дорогу. Сказавши це, почав відомими вже мені стрибками скісно спускатися вдолину. Я відразу ж рушив за ним. Схил був занадто прикрий, і я втратив рівновагу; гепнув горілиць у м'який пушок і на спині ніби на санках, із бісовою швидкістю, полетів просто до крайньої хати. Роздирав задертими ногами сніжну пелену і вихром минув мого супровідника. Коли вже на площині, під горою, тіло моє перестало відчувати рух, я почав підводитися на ноги. Був цілком білий від снігу, але не відчував найменших болів; либонь, на лінії, по якій я летів, не було каменюк чи опуклин. От так собі ніби лещетар злетів згори, немало дивуючи Семкова. Обтріпав він на мені сніг і пішли ми заплітками до його кузена. Село вже спало, вікна скрізь були темні, зате вітер розривав на небі хмари і гнав клаптиками з півночі на південь. Часто виринав із-за них місяць і тоді Семків невдоволено крутив головою. Я розумів його невдоволення; краще було б, коли б сніговія не вщухала.
До хати кузена впустила нас його жінка, коли почула знадвору знайомий голос Семкова. Чорнявий бойко років під п'ятдесят сидів на печі і вражено дивився на нас. У світлі каганчика очі його блимали ніби дві зірки.
— Зіньку, — озвався Семків, — цього пана треба перевести за Сян. Він тобі заплатить, одягайся.
Бойко на печі почав хреститися.
— Перевести, кажеш, за Сян? Здурів ти, чи що? Он що хата, то сексот, хіба ж ти не знаєш? А границя? Втікайте мені геть з хати, бо і я згину разом із вами!
Знов почав хреститися і я тоді потягнув у сінці мого невідступного приятеля.
— Погано, — шепнув мені під хатою, — ой погано. Та спробуємо ще щастя в коваля, він ласий на гроші і штанами не скорий трусити.
Плечистий дядя, коваль, не розгубився, коли нас побачив. Насуплено вислухав Семкова, що майже зі сльозами благав рятувати мене, пильно поглянув мені в очі і сказав твердо й невідклично.
— Не то що за Сян, але близько до Сяну ніхто вас не заведе, пане. Кожному життя миле і ніхто його не захоче віддавати за цапину душу. Ви ще, либонь, не знаєте, що це границя за Яблінкою, коли б знали, ніколи б навіть не подумали про втечу за Сян. Як би ви були ось тут удень, вже сексоти донесли б до граничної команди, що на скраю нашого села. То ж ідіть із моєї хати і забудьте, що ви тут були.
— Ой який то наш народ, ой які то наші люди, — майже плакав Семків. — А може щось порадиш? Хіба ж ми не друзі, хіба ж разом по весіллях не танцювали?
Коваль задумався.
— Знаєш що, Міську? — озвався він примирливим тоном. — Попробуйте щастя в батярчука Климка. Цей то за гроші на ніж годен напоротися. Ану, попробуйте щастя, — заохочував. — Він молодий і відважний; як зманеться йому, то й у чужу комірку чи стодолу не побоїться вдертися. Може не побоїться й Сяну.
— Погано, ой погано, пане милий, — почав співчутливо Семків. — Підемо до того Климка. Хоч про нього погано говорять, але ще не спаскудився сексотством, як інші, і з жінкою добре живе. Підемо до останньої нашої надії, Господи Боже, поможи нам!
Я теж молився йдучи до "останньої нашої надії".
За Сян
Хоч небо було вже незахмарене, долом ще гайдамакував вітер; скажено гнав дрібненький білий порох уздовж тинів, вигадливо заокруглював та повищував кучугури. Семків поринав у них вище пояса, я витривало прямував за ним. Був для мене ніби "провідна зірка" в чужому засніженому й непривітному селі. Скільки витривалости в цій людині, скільки великодушного хотіння помогти мені в скрутну хвилину! Не "підкошував" мене сумнівами, не потрапляв у зневіру: вперто шукав людини, якій би міг мене передати з чистим сумлінням.
Ішли ми тепер до "останньої надії", до Клямкової хати. Після двох фатальних спроб, третя не віщувала мені чогось кращого. Я власне готувався до чергової невдачі. Якщо Климко відправить нас з нічим, зайво було б тепер шукати щастя в черговій якійсь хаті. Залишиться для мене тільки один вибір: попрощатися з Семковом і самому шукати навмання кордону. Звичайно, це було б божевілля, та я вже рішився на все. І ніби на підкріплення моєї роздертої душі, нагадалися слова дружини Малащицького: "Нєх пана найсвєнтша Матка Боска ма свей опєце". Отже мене поручено Тій, яка сама зглибила безмежну розпач, яка пережила найтяжчі душевні муки матері, щоб потім стати віковічним символом любови й божественних ласк. Вона, тільки Вона мені поможе. І потім знову пригадалися братові з пнівенських хуторів: вони теж поручили мене Небесній Заступниці. А ще й пригадався мені віщий сон прекрасної Катерини: отже я вже йду гірською дорогою і поринаю у вибоїнах засипаних снігом, а там далі прірва і спасенне дерево з дугуватою гіллякою. Мати Божа, заступниця знедолених і гонених, допоможе мені перебратися на той бік прірви!
Із такими ось думками я й спинився за Семковими плечима під хатиною Климка. Була вона на північному краєчку села, являла собою ніби хуторець. Плечистий, середнього росту Климко, ще цілком молодий, неохотно впустив нас до хати. Був заспаний, голосно позіхав, і чомусь не здивувався нашими припізненими відвідинами. Для мене це був доказ, що ми не перші нічні гості в його хаті. Його жінка, молоденька чорнявка, зачувши чужих людей, насторожено виглянула з-за печі. Очі мала широко відкриті, наче перелякані. Це теж був знак, що не вперше вона бачить чужих людей по півночі в своїй хаті. Та Климко владним тоном нагнав її до ліжка, а тоді дав пальцем знак, щоб ми мовчали. Його поведінка, таємнича й ділова, ще дужче скріпила мене на дусі. Це не кузин Семкова, що перелякано хрестився на печі, це не байдужий і самолюбний коваль, це цілком інакша людина, рішуча й ініціятивна. Ніби випереджуючи мої здогади, Климко почав спішно одягатись. Чинність цю виконав ніби фронтовий жовнір: я й не згледівся, як він мав уже взуті шкіряні постоли, на плечах кожушок, на голові теплу шапку. Кивнув до нас головою і попрямував до виходу. За зовнішніми дверима повів нас до прибудівки, де чутне було хрумкання коня коло жолоба.
— Що вам треба? — озвався притишено.
— Переведіть мене за Сян, — лагідно прошу.
— Так, Климку, не полінуйся і переведи цього пана, — підхопив Семків.
Климко в темноті, за одвірком, не відповів відразу; надумувався добру хвилину, мурликав під носом, ніби кіт, а тоді почав твердо й переконливо:
— Не переведу, пане, справа безнадійна. Ще пів року тому декому тут щастило, але тепер нема про що й говорити. Коли б ви знали, що тут діється, напевно шукали б собі догідного місця десь на словацькому кордоні. Тудою ще якось можна проковзнутись, але Соколики для вас, це могила, пане. Краще вертайтеся назад.
— Що ж, усе складається так, що прийдеться мені самому вирушити за Сян, — трохи докірливо говорю до Климка. — Коли свої люди не хочуть помогти, тоді піду сам. Раз мати родила, раз буду й помирати.
— Климку, поможи цьому панові, — благально озвався Семків.
— Може й поможу, але не переведу, — несподівано для нас попустив тон. — Пане, — жваво звернувся до мене, — я вас підведу кілометр до Сяну, поясню дорогу і підете собі на власну відповідальність. Бачу по вас, що ви кутий і битий на всі боки. І справді, якщо за вами вогонь, а перед вами вода, то вже краще стрибнути у воду. Скільки дасте мені?
— Усе що маю — шістсот карбованців.
— Замало, докиньте ще годинника, — покосився на мою ліву руку.
— Дам і годинника, якщо мене переведете за Сян.
На непевному ґрунті 14
— Ні, пане, і за сто годинників не переведу. Чи маєте револьвера?
— Ні, не маю, — знизую плечима.
— Кепська справа. Коли б мали револьвера, енкаведівського пса застрілили б. А так знюшить вас, наздожене, звалить з ніг, вхопить зубами за горло і гарчатиме доти, аж енкаведисти скрутять вам руки і потім поженуть під "штиками" на станицю.
"Перспектива, хай Бог милує!" — жахаюся в думці.
— Чи дасте зараз мені гроші?
— Дам аж тоді, коли підведете мене до Сяну.
— Добре робите, пане, — похвалив Климко. — Чужим людям тепер не можна довіряти. Тож я вас заведу у вигідне місце і все поясню. Може матимете щастя, може сторожі не буде на лінії, якою ви бігтимете до Сяну і тоді все буде гаразд. Погано тільки, що чисте небо та ще й з місяцем. Добре що хоч вітер іще дме. Коли пес буде від півночі, не знюшить вас, вітер ошукує собачі ніздрі. Дай Боже, щоб сторожа з псами була від півночі.
Побіг ще до хати і вернувся в білій полотняній накидці. Потім вивів із прибудівки білого коня, вліз на нього і махнув до мене рукою. Цей білий його вигляд немило вразив мене. Я думав, що поведе мене пішки, а тимчасом він на коні, ідеально коліром наподібнився до засніженої природи; коли я копатимуся за ним снігом, буду перший виставлений на небезпеку. В місячну ніч енкаведист іще здалеку зможе взяти мене на око; може напустити на мене пса, може заалярмувати стійкових і гуртом рушать на мене облавою, знаючи, що я не зможу втікти. Натомість Климко матиме нагоду "звіятись" на своєму білому гривуні, зникнути в білому просторі.
Щиро прощаюся з Семковом і поспішаю за їздцем. Віддаль між нами вже була чималенька. Ніби дух легітно спинався він під гору і здавалося ось-ось зникне в посрібленій місяцем білій пухнастій масі. Бреду сніжними бурунами, не зводячи погляду з білого їздця, що крок за кроком відаляється від мене. Боже милий, як же я почуваюся втомлений! А кінські сліди простою лінією мчать усе під гору, все вище. Копаюся цими слідами, часто падаю, натужуюся, встаю і все далі й далі під гору. Ніби сто кілограмовий тягар натискає на мої ноги, роблю великі зусилля, щоб не втратити рівноваги, щоб не полетіти крутим схилом назад, до Яблінки.
Аж попереду, ніби з молочної юги, зарисувалася на гірському хребті вузенька смужка лісу. Ледь помітною цяткою Климко рухається до цієї смужки. Не піджидає на мене, либонь упевнений, що я йтиму кінськими слідами. Незабаром і ця рухома цятка гине мені з очей; тільки кінські сліди трохи темнішими від снігу ямочками мчать гірським схилом до лісової смуги, що тепер зарисувалася в моїх очах ніби невисока темна стіна. Ще і ще натужуюся, ще і ще падаю ницьма у морозяний м'який пушок, ще встаю і хиткою ходою драпаюся до кінця лісової стіни, на тлі якої бачу вже Климка на коні. Добираюся до нього вкрай виснажений і клубком падаю під передні кінські копита. Сапаю важко; Климко зліз із коня та почав підтягати мене за плече вгору.
— Тепер, пане, підете в долину. Схил тут лагідний. Чи може щось вас болить? — тримає міцно за руку, побоюючись, щоб я ще раз не впав.
— Ні, я не хворий, Климку, мені вже краще.
Передаю йому гроші. Похопно ховає їх за пазуху.
— Он, дивіться, рядом тягнуться смереки над жолобиною, — показав рукою в долину, в напрямі Соколик. — Навесні цією жолобиною спливає з гори вода до Сяну. Ви тримайтеся цих смерек і лівобічним берегом жолобини підійдете до розгалужень: одна віднога спадатиме до Сяну трохи лівіше, друга біжить просто в село. Ви поспішатимете лівою відногою. Від розгалуження не оглядайтесь а біжіть чим швидше до перших хат. По цьому боці Сяну село порожнє — всіх людей вивезено ще влітку. Ну, рушайте, щасти вам Боже!
Плигнув на коня і помчав під стіною лісу в долину. Я посуваюся лагідним схилом уздовж жолобини, що позначена смереками. Знаю, що мені треба поспішати, зручними стрибками плигати від смереки до смереки, чуйно розглядатись і бути непомітному. Та фізична втома притупила мою душу, в голові порожнеча, якесь отупіння. Не відчуваю навіть страху, не думаю теж про поліційного пса, про енкаведистів. Тільки відчуваю, що рухаюся під колоною смерек. Усвідомлюю тільки те, що незабаром буде розгалуження жолобин, і що я мушу бігти вздовж лівої відноги. І ось воно, розгалуження: смереки розступилися двома крилами і скісними лініями помчали в долину. Я прилипаю до смерекового стовбура в трикутнику жолобин і обстежую поглядом чисту снігову похилість між скісними лініями дерев. Он, коло лівої відноги помічаю щось, що вмить морозить мені кров у жилах. У світлі місяця, на снігу, виразно бачу граничну будку, під нею стоїть большевик у білому довгому кожусі з крісом через плече. Коли я піду лівою відногою, неодмінно потраплю йому в руки. І взагалі, якщо я побіжу правобічною жолобиною, напевно побачить мене і візьме "на мушку". Ще й досі не знаю: був це реальний большевик, чи якась надприродня з'ява. Коли б був реальний, немислимо, щоб не побачив мене на тлі сніжної гладини залитої місячним світлом. Та одне тоді було для мене незаперечне: нагле навіщення безмежного страху. Душевне отупіння зникло, потреба самозбереження зміцнила мої м'язи, вся істота моя наситилася енергією. Тихцем спускаюся до глибокої жолобини, драпаюся крутим схилом на правобічний берег і біжу щосили під розкиданою колоною смерек. Наслуховую тільки, чи не кричить стійковий від лівої відноги, чи не свистить над головою куля, чи не женеться страхітливий пес. Ось уже переді мною телеграфічні стовпи: тягнуться долиною перед крайніми хатами Соколик. Село, либонь, розтягнене вздовж річки. Виминаю лінію стовпів і вганяюся між перші хати. Вікна в них повивалювані, двері чорними челюстями шкіряться до місячного неба. Скрізь глухота, село мертвих. А я біжу все ближче до річки. Минаю якусь хату, вбігаю в садок із кучерявими невеличкими деревами. Біжу вздовж тину-частоколу, далі й далі. Аж ось, поперечна огорожа заступила мені дорогу. Невисока, з півтора метра заввишки. За нею помічаю дроти, за дротами засніжене та замерзле плесо річки. Боже мій, я вже на кордоні! Хочу перестрибнути тин, але чомусь не можу ноги підняти. А треба мені її піднести тільки з пів метра, спертися стопою на поперечці і тоді я зможу перевалитися на той бік. Хапаюся обіруч під коліновим суглобом і хочу піднести ногу — все надаремно. Аж побіч, з пару кроків від мене, бачу молоду осику. Гойдалася гілками від вітру над тином. Хапаюся руками за сук, що над моєю головою, з великим зусиллям підношуся вгору і досягаю ногами верхньої поперечки. Відштовхуюсь від стовбура і шкереберть лечу на той бік тину. Ще мить порпаюся в снігу і на чотирьох повзу до дротів. Біжать вони над річкою двома трикутниковими лініями. Вдряпуюся на першу загорожу і млинком перекидаюся через його спину; пальто на мені тріщить, лівий рукав ніби від ножа розпоровся, та я на це не зважаю. Ще тільки перекинутися через другий дротяний конус і я вже буду на ріці, на невтральній смузі. Знов дряпаюся по натягненому колючому дроті, досягаю вершка загорожі і я вже на тому боці граничних дротів. Тепер уже енкаведівський пес мені не страшний, тепер, коли б і побачили мене, живим до їхніх рук не здамся. Поскубаний ніби стара гуска, з пірваним пальтом, із покаліченими й закривавленими руками вбігаю на Сян. Серце, здавалося, вискочить мені З грудей, Я ще ніколи не відчував такого нагального, сказав би тріюмфального гарячкового стукоту власного серця; гатило воно ніби молотком у грудну клітку і нетерплячими відгуками обзивалося в живчиках, на висках, у суглобах. Біжу впоперек ріки до німецьких дротів. Низька вона, ця загорожа, з великими дірами, не те, що большевицькі трикутникові лінії. Ще тільки двадцять, чи тридцять метрів до них. І на середині ріки чую під ногами тріск льоду. Ще тільки того мені бракує! Поринаю у воду по коліна. Ломочуся до потойбічного берега; неполоманий лід в'язнить мої ноги. Я тоді падаю на його гладінь і човгаюся на животі до берегового схилу. На обривистому невисокому березі — німецькі дроти. Перелажу через них без ніяких труднощів.
"Боже мій, невже я вже за прірвою, невже сон прекрасної Катерини став дійсністю?" З нечуваною радістю охоплює якась надземська сила мою душу. Кошмарними примарами тягнуться за мною смертельні небезпеки та пригоди. Поглядаю ще на поломаний лід на річці, на мої сліди, що кінчаються під совєтськими дротами і потім біжу далі й далі від річки, від кордону, до нового, невідомого життя.

Україна може стати енергетично незалежною державою за 5 років у разі збільшення власного видобутку і реалізація програм енергоефективності .
Про це заявив Прем’єр-міністр Аресній Яценюк

під час Години запитань до уряду в парламенті, передає кореспондент Укрінформу.
"Якщо ми з одного боку збільшимо обсяг власного видобутку завдяки новій податковій політиці в енергетичному секторі і разом з нашими європейськими та американськими партерами запустимо програму енергоефективності: зменшення споживання енергетичних ресурсів, утеплення, модернізація, нові котли, - то ціль щодо енергетичної незалежності України може бути досягнута протягом п'яти років", - сказав Яценюк.
Він повідомив, що під час візиту урядової делегації до США були досягнуті домовленості щодо інвестицій американської компанії $100 млн в будівництво перевалочного терміналу в українському порту в "Южний": "Cargill прийняла рішення про додаткові інвестиції в будівництво перевалочного терміналу на 4,5 млн тон". За словами Прем’єра, був підписаний відповідний меморандум.
Крім того, додав він, американська компанія Frontera Resources Corporation має намір почати будівництво в Україні LNG-терміналу з прийому скрапленого газу.
"Frontera почне будівництво LNG-терміналу і почне поставки природного газу в Україну завдяки будівництву цього терміналу", - сказав Яценюк.
Прем’єр нагадав, що Україна поставила мету: за 10 років стати повністю енергетично незалежною. Для прискорення цього процесу, за його словами, необхідно збільшити обсяги видобутки природного газу: "Тому, уряд пропонує пакет щодо зміни ставок і тарифів видобутку природного газу,але це не буде стосуватися спільної діяльності".
"Спільна діяльність повинна оподатковуватися в 70%. Кожна компанія, яка хоче інвестувати в Україну з метою збільшення обсягу видобутку природного газу, отримає преференційний податковий режим", - зазначив Яценюк.
Глава уряду також зазначив: якщо раніше Україна сиділа на газовій голці Росії, то тепер 70% газу Київ купує у країн-членів ЄС.
Нагадаємо, НАК "Нафтогаз України" та американська компанія Frontera Resources Corporation підписали Меморандум про порозуміння